Якщо ви хочете точно знати, що каже давньоєврейський текст Старого Заповіту, куди вам дивитися? Не на сувої Мертвого моря, хоч які вони цінні: здебільшого це фрагменти, і вони різняться між собою. Натомість науковці й перекладачі звертаються до двох середньовічних книг, обидві з яких написали найсумлінніші переписувачі масоретської традиції і обидві мають дивовижну історію. Це Алеппський кодекс і Ленінградський кодекс.

Кодекс — це просто книга зі сторінками, на відміну від сувою. Сувої Тори для читання в синагозі мали бути сувоями, без голосних і приміток. Але для вивчення і для збереження повної масоретської традиції переписувачі приблизно від IX століття створювали великі кодекси всієї Біблії з голосними, наголосами та масорою на берегах.

Алеппський кодекс: корона

Алеппський кодекс написано в Тиверіаді близько 930 року н. е. Його приголосні переписав переписувач на імʼя Шломо бен Буяа, а голосні, наголоси й масоретські примітки додав Аарон бен Мойсей бен Ашер, найвідоміший з усіх масоретів. Це був зразковий кодекс, задуманий як авторитетний примірник, за яким можна було б перевіряти інші.

Таким його невдовзі й визнали. У XII столітті великий учений Маймонід побачив його в Єгипті й скористався ним, щоб розвʼязати питання про розташування тексту Тори. У своєму зведенні законів він описує книгу, на яку спирався, як ту, що «відома в Єгипті, містить двадцять чотири книги і була в Єрусалимі», виправлена Бен Ашером, і каже, що «всі на неї покладалися» (Мішне Тора, Закони про тфілін, мезузу і сувій Тори 8:4). Більшість науковців ототожнюють цю книгу з Алеппським кодексом.

Наприкінці XIV століття кодекс перевезли до Алеппо в Сирії, де його майже шістсот років зберігали у великій синагозі міста. Громада називала його Кетер — «Корона». Його стерегли так пильно, що мало кому з науковців ззовні дозволяли бодай побачити його, не кажучи вже про те, щоб сфотографувати. Напис на його першій сторінці, тепер утраченій, казав юдео-арабською: «Благословенний той, хто його береже, і проклятий той, хто його вкраде, продасть чи віддасть у заставу».

Ця таємничість мала свою ціну. У 1920-х роках Пауль Кале намагався отримати фотографії для свого видання Єврейської Біблії, але йому відмовили. 1943 року Єврейський університет відрядив до Алеппо науковця Умберто Кассуто. Йому дозволили вивчати кодекс і робити нотатки, але не фотографувати. До 1947 року майже єдині зображення, які будь-коли зробили, були окремими сторінками, як-от фотографія сторінки з книги Повторення Закону, яку 1910 року опублікував Джозеф Сеґал. Нотатки Кассуто і ці кілька знімків стали безцінними, бо вони зберігають частини кодексу, яких більше не існує.

1947 рік і після нього

У грудні 1947 року, після того як Організація Обʼєднаних Націй проголосувала за поділ Палестини, в Алеппо спалахнули погроми. Синагогу підпалили. Якийсь час побоювалися, що кодекс знищено. Насправді значна його частина вціліла. Через десять років юдейський купець з Алеппо Мурад Фахам таємно вивіз його із Сирії, і в січні 1958 року його передали Іцхакові Бен-Цві, президентові Ізраїлю. Але великої частини бракувало. Із первісних аркушів збереглося близько 295, приблизно 60 відсотків. Майже вся Тора втрачена: збережений текст починається з Повторення Закону 28. Деякі зниклі аркуші, можливо, згоріли; інші, дуже ймовірно, забрали під час погромів або після них. Дослідження збережених аркушів показали, що темні плями на них — це цвіль, а не сліди вогню. Повернулося зовсім небагато. У 1980-х роках у родини з Алеппо в Нью-Йорку знайшовся цілий аркуш із книги Хронік, а також клаптик із книги Вихід, який юнак на імʼя Сем Саббаг 1947 року підняв з підлоги синагоги й десятиліттями носив як талісман на щастя. Повну історію, включно із суперечками про те, як кодекс потрапив до Ізраїлю, розповідають Хаїм Тавіль і Бернард Шнайдер у книзі Crown of Aleppo і, критичніше, журналіст Матті Фрідман у книзі The Aleppo Codex.

Тепер Алеппський кодекс зберігається в Музеї Ізраїлю в Єрусалимі, а його фотографії високої роздільності вільно доступні в інтернеті. На ньому ґрунтується Біблійний проєкт Єврейського університету, велике критичне видання, а також кілька ізраїльських видань Єврейської Біблії, як-от видання «Єрусалимська корона». Для втрачених частин видавці спираються на інші рукописи тієї самої традиції, насамперед на Ленінградський кодекс. Ізраїльський науковець Мордехай Броєр пішов далі. Протягом приблизно двадцяти років він зібрав усі описи кодексу, зроблені до 1947 року, зокрема нотатки Кассуто, і порівняв Ленінградський кодекс з іншими ранніми рукописами тієї самої школи. На їхній основі він відтворив текст алеппської традиції, включно з утраченою Торою, методом, який нині широко визнають і юдейські, і академічні видавці. На цьому ґрунтуються видання «Мосад га-Рав Кук» (Тора 1977 року, уся Біблія 1989 року) і «Єрусалимська корона» (2000).

Ленінградський кодекс: повний і датований

Ленінградський кодекс завершено 1008 року н. е. Його колофон датує його одразу в пʼяти різних системах: від створення світу, від вигнання царя Йоякина, за ерою Селевкідів, від зруйнування Другого храму і за мусульманським календарем. Вони не збігаються точно, але більшість указує на 1008 або 1009 рік. Його написано в Єгипті, імовірно у Фустаті, старому місті Каїра, переписувачем на імʼя Самуїл бен Яків, який сам переписав приголосні й додав голосні, наголоси та масору. Це було незвично: у зразковому кодексі, як-от Алеппському, роботу зазвичай ділили між переписувачем і масоретом. Самуїл написав кодекс для замовника, Мевораха бен Йосифа, імʼя якого він прикрасив золотом на деяких килимових сторінках. Меворах, імовірно, був караїмом, членом юдейського руху, що відкидав рабинську традицію, але дуже шанував біблійний текст. Майстерність Самуїла цінували: контракт із Каїрської Ґенізи, датований 1021 роком, засвідчує, що він погодився переписати вісім біблійних книг за 25 золотих динарів, дуже велику платню. Його колофон каже, що він виправив кодекс за книгами, які підготував Аарон бен Мойсей бен Ашер.

Це найдавніший повний рукопис Єврейської Біблії, що зберігся. Він містить усі двадцять чотири книги єврейського канону (тридцять девʼять книг протестантського Старого Заповіту) на 491 пергаментному аркуші. У ньому є також шістнадцять «килимових сторінок» — сторінок, прикрашених геометричними візерунками, частково складеними з крихітних масоретських приміток, написаних узорами.

У XIX столітті кодекс придбав караїмський колекціонер Авраам Фіркович, і 1863 року разом із його колекцією він потрапив до Імператорської публічної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, нині Російської національної бібліотеки, де й перебуває досі. Його шифр — Firkovich B 19 A. За радянських часів місто називалося Ленінградом, і ця назва прижилася.

Чому він став стандартом

На початку XX століття німецький науковець Рудольф Кіттель і його співробітник Пауль Кале готували критичне видання Єврейської Біблії — Biblia Hebraica. Перші два видання, 1906 і 1913 років, ґрунтувалися на Рабинській Біблії, надрукованій у Венеції 1524–1525 років, — друкованому тексті, складеному з пізніх рукописів. Кале доводив, що набагато краще було б покласти в основу видання рукопис справжньої традиції Бен Ашера. Алеппський кодекс у Сирії був недосяжний; Ленінградський кодекс був доступний. Третє видання Biblia Hebraica (1937) стало першою друкованою Єврейською Біблією, яка його відтворила.

Відтоді Ленінградський кодекс лежить в основі:

  • Biblia Hebraica Stuttgartensia (BHS, 1967–1977), яка десятиліттями була стандартною Єврейською Біблією для студентів і перекладачів;
  • Biblia Hebraica Quinta (BHQ), її наступниці, що виходить книга за книгою від 2004 року;
  • Вестмінстерського Ленінградського кодексу (WLC) — вільно доступної цифрової транскрипції, яку вперше створили у Вестмінстерській богословській семінарії і яку підтримує Центр Дж. Алана Ґровза; на ній, своєю чергою, ґрунтуються відкриті проєкти, як-от Open Scriptures Hebrew Bible і MACULA Hebrew.

1990 року команда West Semitic Research Project на чолі з Брюсом Цукерманом сфотографувала в Санкт-Петербурзі кожну сторінку. Ці фотографії 1998 року видали як повне факсимільне видання за редакцією Девіда Ноела Фрідмана та інших, щоб кожен міг звірити друковані видання із самим рукописом. Кольорові зображення тепер можна переглянути в інтернеті.

Наскільки вони близькі?

Дуже близькі. Науковці, які порівнювали Ленінградський кодекс з Алеппським у книгах, де збереглися обидва, виявили, що вони майже повністю збігаються в приголосних і здебільшого — в голосних і наголосах. Там, де вони різняться, Алеппський кодекс зазвичай вважають точнішим представником традиції Бен Ашера; у Ленінградському кодексі більше виправлень і трапляються непослідовності, частина яких, можливо, виникла тоді, коли Самуїл бен Яків узгоджував раніший текст зі зразком Бен Ашера (Würthwein and Fischer 2014). Мордехай Броєр, який підготував видання на основі Алеппського кодексу і споріднених рукописів, виявив, що відмінності стосуються переважно дрібних деталей голосних і наголосів.

Одне місце, де Алеппський кодекс досі важить і для звичайних читачів, — це розташування тексту Тори. Маймонід склав свій перелік «відкритих» і «закритих» абзаців у пʼяти книгах Мойсея за кодексом, який бачив у Єгипті, і переписувачі, що пишуть сувої Тори, дотримуються цього переліку й сьогодні (див. Переписувати сумлінно). Тож сторінка, втрачена в Алеппо, досі формує кожен новий сувій.

Для читача перекладу ці відмінності майже ніколи не змінюють змісту. Порівняння показує інше: два рукописи, написані з різницею приблизно у вісімдесят років і в різних містах, зберігають той самий текст з надзвичайною точністю, і обидва тісно узгоджуються з «протомасоретськими» сувоями з Юдейської пустелі, написаними майже на тисячу років раніше.

Чому Open Word Bible використовує Ленінградський кодекс

Open Word Bible перекладає Старий Заповіт з Вестмінстерського Ленінградського кодексу з даними про кожне слово з MACULA Hebrew та Open Scriptures Hebrew Bible. Причин три.

  • Він повний. Кожна книга і кожен вірш є в ньому, з одного рукопису, тож не треба зшивати джерела докупи.
  • Це науковий стандарт. Це текст, що стоїть за BHS і BHQ, до яких звертається майже кожен сучасний переклад, тож наші рішення можна безпосередньо порівняти з їхніми.
  • Він відкритий. WLC перебуває в суспільному надбанні, тож нашими давньоєврейськими даними можна ділитися так само вільно, як і нашим перекладом.

Запис з обґрунтуванням кожного речення показує давньоєврейський текст точно таким, яким його подають дані WLC. Там, де науковці вважають, що масоретський текст має проблему і що перевагу слід віддати іншому давньому свідкові, рішення записано й пояснено, як описано в наших статтях про метод.

Джерела

  • Cambridge University Library. “Samuel ben Jacob: the Leningrad Codex B19a and T-S 10J5.15.” Genizah Research Unit, Fragment of the Month. lib.cam.ac.uk.
  • Freedman, David Noel, Astrid B. Beck, and James A. Sanders, eds. The Leningrad Codex: A Facsimile Edition. Grand Rapids: Eerdmans; Leiden: Brill, 1998.
  • Friedman, Matti. The Aleppo Codex: A True Story of Obsession, Faith, and the Pursuit of an Ancient Bible. Chapel Hill: Algonquin Books, 2012.
  • Goshen-Gottstein, Moshe H. “The Aleppo Codex and the Rise of the Massoretic Bible Text.” Biblical Archaeologist 42 (1979): 145–163.
  • Маймонід. Мішне Тора, Закони про тфілін, мезузу і сувій Тори 8:4.
  • Ofer, Yosef. “The Aleppo Codex in Light of the Notes of M. D. Cassuto” (івритом). Sefunot 19 (1989): 277–344.
  • Tawil, Hayim, and Bernard Schneider. Crown of Aleppo: The Mystery of the Oldest Hebrew Bible Codex. Philadelphia: Jewish Publication Society, 2010.
  • Tov, Emanuel. Textual Criticism of the Hebrew Bible. 3rd ed. Minneapolis: Fortress, 2012.
  • Würthwein, Ernst, and Alexander Achilles Fischer. The Text of the Old Testament: An Introduction to the Biblia Hebraica. 3rd ed. Grand Rapids: Eerdmans, 2014.
  • Алеппський кодекс в інтернеті: aleppocodex.org.
  • Біблійні цитати подано за World English Bible (суспільне надбання), крім місць, де стаття дає власний буквальний переклад.