Чому Новий Заповіт містить саме ці двадцять сім книг, а не інші? Поширена історія розповідає, що імператор Костянтин або Нікейський собор 325 року вибрали книги, а решту приховали. Ця історія, яку прославили романи, неправдива: Нікейський собор канону взагалі не обговорював. Справжня історія довша, поступовіша і багато в чому цікавіша.
Писання до Нового Заповіту
Перші християни вже мали Біблію: юдейські Писання, які вони читали як такі, що вказують на Христа. Коли новозавітні автори говорять про «Писання», вони мають на увазі те, що ми називаємо Старим Заповітом.
Але від самого початку слова Ісуса мали авторитет, рівний Писанню. Павло може розвʼязати питання, цитуючи «Господа» (1 до коринтян 7:10; 11:23), і він очікував, що його власні листи читатимуть у церквах і їм коритимуться (1 до солунян 5:27; 2 до солунян 3:14). У самому Новому Заповіті 2 Петра 3:15–16 ставить «усі листи» Павла поряд з «іншими Писаннями», а 1 до Тимофія 5:18 цитує вислів, який є в Луки 10:7, поруч із віршем із Повторення Закону і вводить обидва словами «Писання каже».
Отже, уявлення про нові християнські твори, що мають авторитет, таке саме давнє, як і самі ці твори. Питання полягало в тому, які саме твори до них належать.
II століття: Євангелія і Павло
До середини II століття ядро Нового Заповіту вже широко вживали.
Євангелія. Близько 150 року н. е. Юстин Мученик описує християнське богослужіння в Римі: у неділю «читають спогади апостолів або писання пророків, скільки дозволяє час» («Перша апологія» 67). Ці спогади він називає «Євангеліями». Учень Юстина Татіан близько 170 року н. е. уклав Діатессарон («через чотири») — єдину суцільну розповідь, сплетену з Матвія, Марка, Луки та Івана, і це показує, що ці чотири вже становили визнаний набір. Близько 180 року н. е. Іриней Ліонський доводив, що Євангелій не може бути ні більше, ні менше ніж чотири, і порівнював їх із чотирма вітрами й чотирма сторонами світу («Проти єресей» 3.11.8). Його аргумент незвичний, але його передумова ясна: чотири Євангелія були Євангеліями церкви. Чарлз Гілл у книзі Who Chose the Gospels? показує, що це четвірне Євангеліє утвердилося раніше і ширше, ніж часто вважають.
Павло. Листи Павла зібрали рано (див. Як було написано Новий Заповіт). Автори близько 100 року н. е., як-от Климент Римський, Ігнатій Антіохійський і Полікарп Смирнський, знають кілька з них і відлунюють їх. Папірусний кодекс P46, приблизно 200 року н. е., — це збірка листів Павла, яка містить і Послання до євреїв.
Маркіон і виклик короткого канону
Близько 140 року н. е. заможний судновласник із Понту на імʼя Маркіон прибув до Рима і навчав, що Бог Старого Заповіту — інший, нижчий Бог, ніж Отець Ісуса. Він повністю відкинув юдейські Писання і приймав лише відредаговану форму Євангелія від Луки та десять листів Павла, вилучивши уривки, що суперечили його поглядам.
Іноді кажуть, що саме Маркіон створив ідею новозавітного канону і змусив церкву відповісти власним. Більшість науковців тепер вважають, що це перебільшує його вплив: церква вже читала Євангелія і Павла як авторитетні. Але виклик Маркіона таки спонукав християнських учителів ясніше сказати, які книги прийнято і чому. Іриней і Тертуліан докладно писали проти нього.
Краї збірки
Хоча Євангелія, Дії та листи Павла наприкінці II століття були широко прийняті, до деяких інших книг у різних місцях ставилися по-різному.
- Послання до євреїв рано прийняли на Сході, часто як Павлове, але на Заході, де сумнівалися в його авторстві, його ставили під питання.
- Обʼявлення широко приймали на Заході, але в деяких частинах Сходу ставили під питання, почасти через суперечки про його вчення щодо кінця віку.
- Деякі коротші соборні послання — Якова, 2 Петра, 2 і 3 Івана та Юди — були менш відомі чи вживані, і деякі автори висловлювали щодо них сумніви.
- З іншого боку, деякі церкви читали книги, які зрештою не ввійшли до канону, як-от Пастир Герми, Послання Варнави, 1 Климента і Дідахе. Синайський кодекс IV століття містить Варнаву й Герму після Обʼявлення.
Це ілюструє документ, відомий як Мураторіїв фрагмент, — латинський перелік новозавітних книг. Він приймає чотири Євангелія, Дії, тринадцять листів Павла, Юди, два листи Івана та Обʼявлення разом із Премудрістю Соломона; згадує Апокаліпсис Петра як спірний; і каже, що Пастиря Герми можна читати, але не прилюдно в церкві, бо його написано нещодавно. Більшість науковців датують його кінцем II століття, хоча деякі, слідом за Альбертом Сандбергом і Джефрі Ганеманом, обстоюють IV століття.
Ориген і Євсевій
У III столітті Ориген Александрійський, який багато подорожував і знав практику багатьох церков, розрізняв книги, прийняті всюди, і книги, що в деяких місцях були спірними.
На початку IV століття історик Євсевій Кесарійський зробив подібний огляд («Церковна історія» 3.25). Він поділив книги на:
- визнані книги (чотири Євангелія, Дії, листи Павла разом із Посланням до євреїв, 1 Івана, 1 Петра і, з ваганням, Обʼявлення);
- спірні книги, «які, однак, відомі більшості» (Якова, Юди, 2 Петра, 2 і 3 Івана);
- підробні книги, які деякі церкви читали, але які не були прийняті (як-от Герма і Варнава);
- і книги, які єретики видавали під іменами апостолів, як-от Євангеліє від Петра і Євангеліє від Томи, які він рішуче відкидає як безглузді й нечестиві.
Огляд Євсевія показує, що канон церкви складався переважно через згоду, і що на його час спірних книг було мало і вони були невеликі.
Афанасій і собори
367 року н. е. Афанасій, єпископ Александрійський, надіслав церквам Єгипту своє щорічне великоднє послання. У своєму тридцять девʼятому Пасхальному посланні він перелічив книги Старого і Нового Заповітів. Його перелік Нового Заповіту — це точно ті двадцять сім книг, які ми маємо сьогодні. «Це джерела спасіння», писав він, і «нехай ніхто нічого до них не додає й нічого від них не віднімає». Він додав, що інші книги, як-от Дідахе і Пастир, новонавернені можуть читати для повчання, але до канону вони не належать.
На Заході помісні собори в Гіппоні (393) і Карфагені (397 і 419), у яких брав участь Августин, перелічили ті самі двадцять сім книг. Папа Інокентій I подав подібний перелік 405 року. На Сході деякі церкви повільніше приймали Обʼявлення, а сирійська церква довгий час користувалася коротшим каноном. Але від кінця IV століття двадцять сім книг були Новим Заповітом для переважної більшості християн, і такими вони залишаються сьогодні в католицькій, православних і протестантських церквах.
Варто помітити, що зробили собори. Вони не створили канону; вони визнали й підтвердили книги, які церкви читали здебільшого вже два століття або й довше.
Краї після Афанасія
Згода щодо двадцяти семи книг не зняла всіх питань. Деякі церкви століттями зберігали власні переліки.
- Сирійські церкви. Пешитта, стандартна сирійська Біблія від початку V століття, має лише двадцять дві книги. У ній немає 2 Петра, 2 і 3 Івана, Юди та Обʼявлення, і деякі сирійські церкви досі читають під час богослужінь лише ці двадцять дві (див. Пешитта і сирійська Біблія).
- Ефіопська церква. Ефіопська православна церква Тевахедо приймає двадцять сім книг, а також, у тому, що науковці називають її ширшим каноном, кілька книг церковного устрою і повчання, як-от Синодос, Книгу Завіту, ефіопського Климента і Дідаскалію (див. Давні Біблії Африки: коптська і ґеез).
На Заході старі питання повернулися в часи Реформації. Науковці доби Відродження знову читали Євсевія та Єроніма і бачили, що деякі книги колись були спірними. Еразм і католицький кардинал Каетан обидва сумнівалися, що Послання до євреїв написав Павло. Мартин Лютер пішов далі. У своєму німецькому Новому Заповіті вересня 1522 року він поставив Послання до євреїв, Якова, Юди й Обʼявлення разом наприкінці, без номерів, окремо від решти двадцяти трьох. У передмові він назвав Послання Якова «соломʼяним посланням» порівняно з книгами, які, на його думку, найясніше показують Христа, хоча після 1537 року цей рядок із видань прибрали. Лютер не вилучив цих чотирьох книг; він переклав і надрукував їх. Але він поставив їх нижче, і лютеранські Біблії довго зберігали його порядок.
Тридентський собор 8 квітня 1546 року відповів, перелічивши кожну книгу обох Заповітів, зокрема всі двадцять сім книг Нового, як священні та канонічні. Реформатські віросповідання, як-от Французьке віросповідання 1559 року і Бельгійське віросповідання 1561 року, теж перелічили двадцять сім. Тож Реформація, попри всі свої суперечки, завершилася тим, що католики й протестанти мали той самий Новий Заповіт.
Open Word Bible перекладає ці двадцять сім книг у порядку, якого сьогодні дотримується більшість Біблій. Сам порядок — це традиція, а не частина тексту: грецькі рукописи часто ставлять Дії та соборні послання перед Павлом, а Послання до євреїв іноді стоїть серед листів Павла, перед листами до Тимофія.
Як церква вирішувала?
Ранньохристиянські автори згадують кілька міркувань, які науковці часто зводять до трьох питань:
- Апостольське походження. Чи написав книгу апостол або хтось тісно повʼязаний з апостолами, як-от Марко (з Петром) чи Лука (з Павлом)?
- Згода з вірою. Чи узгоджується вона з «правилом віри», основним ученням, яке передавалося в церквах від апостолів?
- Широке й давнє вживання. Чи читали її і чи цінували в церквах по всьому християнському світу від давніх часів?
Майкл Крюгер доводить, що поряд із цим християни вірили, що книги канону мають власний авторитет: що церква впізнала в них голос свого Господа, а не надала їм авторитету. Лі Мартін Макдональд наголошує на людському, історичному процесі, у якому громади доходили згоди. Обидва погляди описують реальні сторони цієї історії.
А як щодо інших євангелій?
Такі книги, як Євангеліє від Томи, Євангеліє від Петра чи Євангеліє від Юди, іноді подають як «втрачені євангелія», які несправедливо виключили. Насправді їх знали в ранній церкві, обговорювали і загалом відкидали, бо вони були пізніші за чотири Євангелія, не були надійно повʼязані з апостолами або навчали іншого послання. Більшість науковців датують їх II століттям або пізніше. Вони цінні для розуміння розмаїття раннього християнства, але немає жодних свідчень, що котресь із них колись широко читали поряд із чотирма Євангеліями як Писання.
Джерела
- Athanasius. Festal Letter 39 (367 CE).
- Bruce, F. F. The Canon of Scripture. Downers Grove, IL: InterVarsity, 1988.
- Eusebius. Church History 3.25; 6.25.
- Council of Trent. Decree Concerning the Canonical Scriptures. Fourth Session, 8 April 1546.
- Gallagher, Edmon L., and John D. Meade. The Biblical Canon Lists from Early Christianity: Texts and Analysis. Oxford: Oxford University Press, 2017.
- Hahneman, Geoffrey Mark. The Muratorian Fragment and the Development of the Canon. Oxford: Clarendon, 1992.
- Hill, Charles E. Who Chose the Gospels? Probing the Great Gospel Conspiracy. Oxford: Oxford University Press, 2010.
- Irenaeus. Against Heresies 3.11.8.
- Justin Martyr. First Apology 67.
- Kruger, Michael J. Canon Revisited: Establishing the Origins and Authority of the New Testament Books. Wheaton, IL: Crossway, 2012.
- Luther, Martin. Das Newe Testament Deutzsch. Wittenberg, 1522. Prefaces in Luther’s Works, vol. 35, Word and Sacrament I. Philadelphia: Muhlenberg, 1960.
- McDonald, Lee Martin. The Biblical Canon: Its Origin, Transmission, and Authority. Peabody, MA: Hendrickson, 2007.
- Metzger, Bruce M. The Canon of the New Testament: Its Origin, Development, and Significance. Oxford: Clarendon, 1987.
- Біблійні цитати подано за українським текстом Open Word Bible, окрім місць, де стаття дає власний дослівний переклад.