Кожен переклад Біблії починається з рішення, якого більшість читачів ніколи не бачить: який текст перекладати. Оскільки Біблію століттями переписували від руки, немає двох скільки-небудь великих рукописів, які були б цілком однакові. Перш ніж перекладач спитає, що означає речення, хтось має спитати, що в реченні написано. Дисципліна, яка відповідає на це питання, називається текстологією.

Її інша назва, «текстуальна критика» (англійською textual criticism), не означає пошуку вад у Біблії. «Критика» тут — це уважне судження, як у «літературній критиці». Текстологію застосовують до кожного давнього тексту, що зберігся в кількох копіях, від Гомера до Верґілія і Біблії. Її мета — відновити, наскільки дозволяють свідчення, найдавнішу форму тексту.

Сировина

Для Нового Заповіту текстологи працюють із трьома видами свідчень:

  • Грецькі рукописи: папіруси, пергаментні кодекси, написані великими літерами (маюскули), пізніші рукописи дрібним скорописом (мінускули), а також лекціонарії, у яких уривки впорядковано для читання під час богослужіння. Їх каталогізовано понад 5800.
  • Ранні переклади, або версії: латинська, сирійська, коптська, а пізніше вірменська, грузинська, ефіопська, готська та інші. Деякі з них зроблено в II і III століттях із грецьких рукописів, старших за більшість тих, що збереглися.
  • Цитати в ранньохристиянських авторів, «отців церкви», які цитували Новий Заповіт так широко, що, як часто кажуть, значну його частину можна було б відтворити лише з їхніх творів. Їхні цитати можна датувати й привʼязати до місця, хоча іноді вони цитували з памʼяті.

Для Старого Заповіту головні свідчення — масоретські рукописи, сувої Мертвого моря, Самарянське Пʼятикнижжя і давні переклади: грецька Септуагінта, арамейські таргуми, сирійська Пешитта й латинська Вульгата. Кожне з них описано в інших статтях цієї серії.

Зовнішні свідчення: зважування свідків

Перше питання стосується самих рукописів. Яке читання підтримують найнадійніші свідки?

Це не питання підрахунку. Якщо сто рукописів переписано з одного пізнього предка, вони рахуються як один свідок, а не сто. Як сказав текстолог Ф. Дж. А. Горт, знання документів має передувати остаточному судженню про читання. Текстологи питають:

  • Наскільки ранній? Ранніші рукописи пройшли менше поколінь переписування, за які могли накопичитися помилки, хоча ранній рукопис може бути недбалим, а пізній — зберігати ранній текст.
  • Наскільки добрий? Деякі переписувачі й деякі рукописи доведено точніші за інших.
  • Наскільки поширений? Читання, що трапляється в ранніх свідках із кількох регіонів, скажімо з Єгипту, Сирії та латинського Заходу, менш імовірно є місцевою помилкою, ніж те, що трапляється в одному регіоні.
  • Наскільки споріднений? Рукописи, що мають багато спільних характерних помилок, імовірно, походять від спільного предка. Групування їх у родини дає змогу простежити читання назад.

У XIX і XX століттях науковці згрупували новозавітні рукописи в широкі типи тексту: «александрійський», повʼязаний з Єгиптом і представлений Ватиканським кодексом, Синайським кодексом і багатьма папірусами; «західний», представлений Кодексом Бези та старолатинськими перекладами; і «візантійський» — форма, що трапляється в переважній більшості пізніших середньовічних рукописів. Більшість текстологів вважають александрійський текст загалом найближчим до оригіналу, а візантійський — пізнішим, згладженим і унормованим текстом, хоча він теж часто зберігає ранні читання. Новіші дослідження ставлять під питання, чи «типи тексту» — найкращий спосіб описати свідчення, але ці терміни досі широко вживають.

Внутрішні свідчення: що зробив би переписувач?

Друге питання стосується читань. Яке з них найкраще пояснює інші? Тут текстологи спираються на знання про те, як працювали переписувачі і як писали автори.

Транскрипційна ймовірність питає, що, найімовірніше, зробив би переписувач. Переписувачі схильні були:

  • спрощувати складні читання, тож складніше читання часто первісне. Науковець XVIII століття Йоганн Альбрехт Бенгель підсумував це відомим латинським висловом, який зазвичай цитують як proclivi scriptioni praestat ardua: «складне читання слід віддавати перевагу перед легким»;
  • узгоджувати паралельні уривки, тож читання, яке відрізняється від паралелі, часто первісне;
  • додавати пояснювальні слова, як-от імена й титули;
  • випадково пропускати слова, як описано в статті Як помилялися переписувачі і як ми виявляємо їхні помилки.

Давніше правило казало, що загалом слід віддавати перевагу коротшому читанню, бо переписувачі схильні були додавати. Дослідження ранніх папірусів Джеймса Ройса показало, що їхні переписувачі насправді частіше пропускали, ніж додавали, і тепер це правило застосовують набагато обережніше.

Внутрішня ймовірність питає, що, найімовірніше, написав би автор, зважаючи на його словник, стиль, богослівʼя і безпосередній контекст.

Ці міркування не завжди вказують в один бік. Читання може бути «складнішим» просто тому, що воно помилкове. Ось чому текстологія — справа судження, а не механічних правил, і чому найкращі текстологи зважують усі свідчення разом. Підсумковий принцип, знову ж таки, такий: вибирай читання, яке найкраще пояснює походження інших.

Приклад: Марка 1:1

Перший рядок Євангелія від Марка показує метод у дії. Більшість рукописів читають: «Початок Євангелія Ісуса Христа, Сина Божого». Кілька ранніх свідків закінчують рядок на словах «Ісуса Христа». Серед них — перша рука Синайського кодексу (пізніший коректор додав титул) і Ориген, який цитує вірш без нього. Ватиканський кодекс і більшість інших рукописів його мають.

Зовнішні свідчення розділені. За довше читання — кількість і Ватиканський кодекс. За коротше — менше свідків, але ранні.

Транскрипційна ймовірність тягне в обидва боки. Переписувач цілком міг додати «Сина Божого», щоб ушанувати Ісуса на початку Євангелія. Але ранньохристиянські переписувачі писали священні імена скорочено, і в такій копії рядок закінчується низкою коротких скорочень, що всі закінчуються тією самою літерою. Погляд міг перескочити з одного на наступне і випадково пропустити титул.

Внутрішня ймовірність питає, що написав би Марко. «Син Божий» — ключовий титул у його Євангелії: голос із неба називає Ісуса «Син мій улюблений» під час хрещення (1:11), а сотник біля хреста каже: «Справді, ця людина була Сином Божим!» (15:39). Титул пасує Маркові. Але саме тому його міг додати й переписувач.

Добрі науковці зважують ті самі свідчення і доходять різних висновків. Барт Ерман доводить, що титул додано. Видання Нестле-Аланда друкує його у квадратних дужках — знак того, що редактори не були певні. Грецький Новий Заповіт SBL його не подає, і Open Word Bible іде за ним, з виноскою, що подає довше читання, і з рішенням, позначеним як під питанням:

Початок Євангелія про Ісуса Христа.

Від Марка 1:1 · Open Word Bible, Збалансований Читати з обґрунтуванням →

Так чи інакше, ніщо в посланні Марка не залежить від цього рядка. Титул стоїть в 1:11 і 15:39, де жоден рукопис його не ставить під сумнів. Це типово: справжня непевність, чесно позначена, у місці, де ширший текст надійний.

Як читати апарат

Критичні видання друкують свої свідчення внизу сторінки компактним кодом, який називають апаратом. Кожен запис подає місце розбіжності, читання і свідків кожного з них короткими символами: P66 і P75 для папірусів, B для Ватиканського кодексу, D для Кодексу Бези, числа для мінускулів і першу літеру давньоєврейської абетки для Синайського кодексу. Зірочка позначає першу руку рукопису, до будь-якого виправлення. Навчитися читати апарат — перший крок для кожного, хто хоче перевірити рішення редактора, а не приймати його на віру.

Коротка історія

Еразм видав перший друкований грецький Новий Заповіт 1516 року, використавши кілька пізніх рукописів, які мав під рукою в Базелі. Пізніші друковані видання, зокрема Стефана і Бези, будувалися на його праці, і текст, що з цього постав, назвали Textus Receptus, «прийнятий текст»; саме на ньому ґрунтувалася King James Version (див. Від рукописів до друкованих Біблій).

Від XVII століття такі науковці, як Джон Мілл (1707), Бенгель (1734), Йоганн Якоб Веттштейн (1751–1752) і Йоганн Якоб Грісбах (1774–1775), збирали свідчення з дедалі більшої кількості давніших рукописів і розвинули описані вище принципи. Карл Лахман (1831) першим цілком відмовився від Textus Receptus як основи і побудував текст безпосередньо з найдавніших свідків. Костянтин фон Тішендорф відкрив і опублікував багато рукописів, зокрема Синайський кодекс, і підготував монументальне восьме видання (1869–1872).

1881 року кембриджські науковці Брук Фосс Весткотт і Фентон Джон Ентоні Горт видали The New Testament in the Original Greek з докладним викладом свого методу. Їхній текст, що спирався особливо на Ватиканський і Синайський кодекси, визначив напрям на наступне століття.

У XX столітті видання Нестле-Аланда (Novum Testamentum Graece), нині в 28-му виданні (2012), і тісно повʼязаний із ним Грецький Новий Заповіт Обʼєднаних біблійних товариств стали стандартними текстами для науковців і перекладачів. Грецький Новий Заповіт SBL (2010) за редакцією Майкла Голмса і Tyndale House Greek New Testament (2017) — незалежні критичні видання, що доходять дуже схожих результатів.

Компʼютери і CBGM

Найновіше досягнення — Editio Critica Maior, величезне видання, яке готують Інститут новозавітних текстологічних досліджень у Мюнстері та його партнери і яке повністю фіксує читання великого репрезентативного набору рукописів. Поряд із ним Ґерд Мінк розробив генеалогічний метод на основі когерентності (Coherence-Based Genealogical Method, CBGM), який за допомогою компʼютерів аналізує звʼязки між текстами в тисячах місць розбіжностей, навіть там, де фізичні родоводи рукописів невідомі. Для нефахівців цей метод описали Томмі Вассерман і Пітер Ґаррі. Результати Editio Critica Maior для соборних послань привели до кількох десятків змін у 28-му виданні Нестле-Аланда, а робота над Діями, Марком, Іваном та Обʼявленням триває.

Не всі згодні

Більшість науковців користуються описаним тут зваженим методом, але не всі. Меншість вважає, що найближчий до оригіналу візантійський текст — форма, що трапляється в переважній більшості рукописів. Вони доводять, що текст, який переписували так широко і так довго, імовірніше відображає оригінал, ніж кілька ранніх рукописів, що випадково збереглися в сухих пісках Єгипту. Зейн Годжес і Артур Фарстад 1982 року видали Текст більшості (Majority Text), а Моріс Робінсон і Вільям Пірпонт 2005 року — видання візантійського тексту. Інші й далі віддають перевагу самому Textus Receptus. Більшість текстологів відповідають, що рукописи треба зважувати, а не рахувати, і що візантійський текст має ознаки пізнішого згладжування. Але суперечка справжня, а відмінності, хоч їх і багато, здебільшого незначні.

Текстологія Старого Заповіту

Старий Заповіт має власні труднощі. Оскільки масоретський текст передавали так ретельно, а більшість інших свідків є перекладами, старозавітні текстологи зазвичай виходять із масоретського тексту, як правило Ленінградського кодексу, і зазначають, де інші свідки можуть зберігати кращі читання. Такого підходу дотримуються видання Biblia Hebraica (BHS і BHQ) і Біблійний проєкт Єврейського університету. Новіший проєкт, The Hebrew Bible: A Critical Edition, намагається книга за книгою відтворити давніший текст, як це роблять новозавітні видання.

Що текстологія може і чого не може

Текстологія не може відтворити первісних автографів. Вона може дати текст, який у переважній більшості місць підтримують найдавніші й найкращі свідчення, і чіткий перелік місць, де свідчення розходяться. Критичні видання позначають ці місця, а добрі переклади згадують найважливіші з них у примітках.

Open Word Bible перекладає Новий Заповіт за грецьким Новим Заповітом SBL, а Старий Заповіт — за Вестмінстерським Ленінградським кодексом. Там, де ми відступаємо від цих текстів або де різночитання впливає на зміст, запис з обґрунтуванням для речення про це каже, називає свідків і пояснює вибір. Текстологія — це, по суті, дисципліна, яка показує свої свідчення, і цей проєкт теж.

Джерела

  • Aland, Kurt, and Barbara Aland. The Text of the New Testament: An Introduction to the Critical Editions and to the Theory and Practice of Modern Textual Criticism. 2nd ed. Translated by Erroll F. Rhodes. Grand Rapids: Eerdmans, 1989.
  • Epp, Eldon Jay, and Gordon D. Fee. Studies in the Theory and Method of New Testament Textual Criticism. Grand Rapids: Eerdmans, 1993.
  • Hodges, Zane C., and Arthur L. Farstad, eds. The Greek New Testament According to the Majority Text. Nashville: Thomas Nelson, 1982.
  • Holmes, Michael W., ed. The Greek New Testament: SBL Edition. Atlanta: Society of Biblical Literature; Bellingham, WA: Logos Bible Software, 2010.
  • Metzger, Bruce M., and Bart D. Ehrman. The Text of the New Testament: Its Transmission, Corruption, and Restoration. 4th ed. New York: Oxford University Press, 2005.
  • Parker, D. C. An Introduction to the New Testament Manuscripts and Their Texts. Cambridge: Cambridge University Press, 2008.
  • Robinson, Maurice A., and William G. Pierpont. The New Testament in the Original Greek: Byzantine Textform 2005. Southborough, MA: Chilton, 2005.
  • Tov, Emanuel. Textual Criticism of the Hebrew Bible. 3rd ed. Minneapolis: Fortress, 2012.
  • Wasserman, Tommy, and Peter J. Gurry. A New Approach to Textual Criticism: An Introduction to the Coherence-Based Genealogical Method. Atlanta: SBL Press; Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft, 2017.
  • Westcott, B. F., and F. J. A. Hort. The New Testament in the Original Greek: Introduction and Appendix. Cambridge and London: Macmillan, 1881.
  • Біблійні цитати подано за українським текстом Open Word Bible, окрім місць, де стаття дає власний дослівний переклад.