Новий Заповіт написано значно швидше, ніж Старий. Усі двадцять сім його книг було складено приблизно за сімдесят років після смерті Ісуса, а більшість, імовірно, за сорок чи пʼятдесят. Їх написали грецькою, спільною мовою римського Сходу, небагато авторів, здебільшого юдеї, що йшли за Ісусом. Ця стаття розглядає, як їх писали і як вони вперше поширювалися.
До письма
Сам Ісус книг не писав. Його вчення було усним — арамейською, а можливо, часом давньоєврейською чи грецькою, — і його учні його памʼятали. Перші приблизно два десятиліття після його смерті й воскресіння, близько 30 чи 33 року н. е., звістка про нього поширювалася переважно з уст в уста: у проповіді, у навчанні нових віруючих і в богослужінні.
Сам Новий Заповіт показує цей усний етап. Павло говорить про передавання того, що він прийняв, уживаючи особливу мову передання: «Бо я передав вам насамперед те, що й прийняв» (1 Коринтян 15:3). Далі він коротко викладає символ віри про смерть Христа, його поховання, воскресіння і появи, який, на думку більшості дослідників, він отримав протягом кількох років після цих подій. Подібні формули є в 1 Коринтян 11:23–25 (Господня вечеря) і Филипʼян 2:6–11 (можливо, ранній гімн).
Річард Бокем у книжці Jesus and the Eyewitnesses («Ісус і очевидці») доводить, що євангельські передання залишалися тісно повʼязаними з названими очевидцями, які були ще живі й відомі в церквах. Інші дослідники надають більшої ваги ролі громади у формуванні передань. Так чи інакше, усний етап за давніми мірками був коротким і збігався з життям людей, які знали Ісуса.
Листи Павла: найдавніші писання
Найдавніші книги Нового Заповіту — майже напевно листи Павла. Його перше послання до солунян зазвичай датують приблизно 50 роком н. е.; Послання до галатів може бути давнішим або трохи пізнішим; 1 і 2 Коринтян і Римлян датуються серединою 50-х років. Їх написано до конкретних церков щодо конкретних проблем, і багато з них про це кажуть.
Вони були ще й надзвичайно довгими. Е. Рендольф Річардс підрахував збережені приватні листи на папірусі і зʼясував, що в середньому вони мають близько 87 слів. Листи Цицерона мають у середньому близько 295 слів, а Сенеки — близько 995. Листи Павла мають у середньому близько 2500 слів, а Римлян — понад 7000. Лист такого обсягу вимагав кількох днів праці, кількох аркушів папірусу і вправного писаря, і Річардс оцінює, що Римлян разом із чернетками й копіями коштував би сьогодні понад дві тисячі доларів США. Його підрахунки приблизні, і деякі рецензенти їх ставлять під сумнів, але суть залишається: це були дорогі, продумані документи, а не швидкі записки.
Давні листи зазвичай писала не рука відправника. Їх диктували секретареві, або амануенсові. Листи Павла показують це ясно.
- Наприкінці Римлян секретар додає власне привітання: «Я, Тертій, який записав цього листа, вітаю вас у Господі» (Римлян 16:22).
- Кілька листів закінчуються тим, що Павло сам бере перо: «Привітання моєю рукою, Павловою» (1 Коринтян 16:21; див. також Колосян 4:18; 2 Солунян 3:17). Це було ознакою справжності.
- У Посланні до галатів Павло пише: «Подивіться, якими великими літерами я написав вам власною рукою» (Галатів 6:11).
- 1 Петра каже, що лист написано «через Силуана» (1 Петра 5:12), який міг бути секретарем, посланцем або і тим, і тим.
Примітки Open Word Bible до цих віршів кажуть те саме. У Римлян 16:22 секретар виступає від власного імені:
Я, Тертій, який записав цього листа, вітаю вас у Господі.
Примітка до цього речення пояснює, що листи часто писав вишколений писар під диктовку автора. Вона також записує невелике граматичне питання: «у Господі» найімовірніше стосується «вітаю» (Тертій вітає їх як брат по вірі), хоча може стосуватися й «записав». У Галатів 6 переклад розуміє «я написав» як властивий авторам листів спосіб сказати «я пишу», бо на той час, коли читач бачить ці слова, вони вже в минулому, і позначає як під питанням думку, що Павло бере тут перо для заключних рядків. Чому літери були великі? Виноска подає найімовірнішу відповідь — для наголосу — і називає інші пропоновані пояснення, слабкий зір або невправну руку, бо текст цього не каже.
Е. Рендольф Річардс показує, що секретарі могли працювати по-різному: записувати диктоване слово в слово, іноді скорописом; редагувати чернетку; або складати текст за вказівками автора. Це допомагає пояснити невеликі відмінності в стилі між листами, що мають імʼя того самого автора, і нагадує, що написання листа часто було спільною працею.
Це стосується й справжньої дискусії. Багато критичних дослідників вважають, що деякі листи, які мають Павлове імʼя, особливо 1 і 2 Тимофія і Тита, а на думку декого й Ефесян, Колосян і 2 Солунян, написали після його смерті послідовники, які писали від його імені, — відома в давньому світі практика. Інші дослідники вважають, що всі їх написав Павло, і як одну з причин відмінностей у стилі називають свободу, яку міг мати секретар. Відмінності справжні; розходяться дослідники в тому, як їх пояснити. Open Word Bible перекладає кожен лист таким, яким він себе подає, а його примітки кажуть, де авторство ставлять під сумнів (як у Тита 1).
Листи Павла називають також співавторів: Сосфена, Тимофія, Силуана. А доставляли їх довірені посланці, які могли їх пояснити. Фіва, дияконіса церкви в Кенхреях, імовірно, доставила Римлян (Римлян 16:1–2); Тихик доставив Колосян і Ефесян (Колосян 4:7–8; Ефесян 6:21–22).
Читали вголос і передавали далі
Листи писали для того, щоб їх читали вголос зібраній церкві. «Заклинаю вас Господом, щоб лист був прочитаний усім братам і сестрам», — пише Павло в 1 Солунян 5:27. І ними мали ділитися: «Коли цей лист прочитають у вас, подбайте, щоб його прочитали й у церкві в Лаодикії, а ви, своєю чергою, прочитайте лист, що прийде з Лаодикії» (Колосян 4:16).
Щоб ділитися, треба було переписувати. Церкві, яка хотіла зберегти лист, переданий далі, або прочитати лист, надісланий іншій церкві, потрібна була копія. Уже рано листи Павла зібрали і читали як щось більше, ніж принагідне листування: 2 Петра 3:15–16, лист, дата якого дискусійна, говорить про «усі свої листи» Павла і ставить їх поруч з «іншими Писаннями». Ми бачимо, як один лист використовують поза його першою церквою. Близько кінця I століття церква в Римі написала церкві в Коринті, у листі, відомому як 1 Климента, про нову сварку там. Вона каже їм, у дослівному перекладі: «Візьміть послання блаженного Павла апостола» — і нагадує, що Павло вже дорікав їм за те, що вони ставали на бік Павла, Кифи чи Аполлоса (1 Климента 47.1–3, з посиланням на 1 Коринтян 1:12). Римський автор знає 1 Коринтян і очікує, що коринтяни й досі мають цей лист, через сорок років після того, як Павло його написав.
Гаррі Гембл у книжці Books and Readers in the Early Church («Книжки й читачі в ранній церкві») доводить, що збірка листів Павла поширювалася вже наприкінці I століття і що вона була однією з головних причин, чому християни перейшли до книжкової форми, яку називають кодексом (див. Папірус, пергамент і кодекс).
Євангелія
Чотири Євангелія — писання іншого роду: розповіді про життя, учення, смерть і воскресіння Ісуса. Більшість дослідників датують їх приблизно між 65 і 95 роками н. е., причому найраніше — Марка, а найпізніше — Івана, хоча дехто обстоює раніші дати. Одна з головних точок у цій суперечці — зруйнування римлянами Єрусалимського храму 70 року н. е. Ісус передрікає його в усіх трьох перших Євангеліях (Марка 13:2; Матвія 24:2; Луки 21:6), а Лука говорить про «Єрусалим, оточений військами» (Луки 21:20). Дослідники, які вважають, що Євангелія знають про цю подію, датують їх часом після 70 року; інші відповідають, що пророк міг передбачити облогу. Для більшості дослідників це питання зсуває дати на одне-два десятиліття.
Джерела. Матвій, Марко і Лука мають багато спільного матеріалу, часто дослівно однакового грецькою. Найпоширеніше пояснення таке: Матвій і Лука обидва використовували Марка, а також ще одне спільне джерело висловів, яке дослідники називають «Q» і яке не збереглося. Є й інші пояснення, і питання досі обговорюють. Лука відкрито каже, що користувався давнішими джерелами: «багато [хто] взялися скласти розповідь про справи, що здійснилися серед нас, як передали нам ті, що від початку були очевидцями і стали служителями слова» (Луки 1:1–2). Він пише, «простеживши все від першого точно», щоб його читач «пізнав певність слів», яких його навчено (Луки 1:3–4).
Імена. Самі Євангелія не називають своїх авторів у тексті. Традиційні заголовки, «від Матвія» і так далі, засвідчені в найдавніших рукописах, що зберегли початки чи кінці книг, і в письменників II століття. Папій, єпископ у Малій Азії на початку II століття, казав, що Марко точно записав учення Петра, хоч і не по порядку, а Матвій уклав вислови «давньоєврейською мовою» (цитує Євсевій, Церковна історія 3.39.15–16). Мартін Генгель доводив, що одноманітність заголовків Євангелій по всій церкві означає, що їх, мабуть, додали дуже рано, щойно церкви мали більше ніж одне Євангеліє і їх треба було розрізняти.
Іван. Четверте Євангеліє твердить, що спирається на свідчення «учня, якого любив Ісус»: «Це той учень, що свідчить про це і що написав це, і ми знаємо, що його свідчення правдиве» (Івана 21:24). «Ми», схоже, — це група, повʼязана з ним.
Інші книги
Дії апостолів — другий том праці Луки (Дії 1:1), що продовжує розповідь від Ісуса до поширення церкви аж до Рима на початку 60-х років н. е. Інші листи, як-от Євреїв, Якова, 1–2 Петра, 1–3 Івана і Юди, написано до ширшого кола читачів, і їхні дати та авторство обговорюють по-різному для кожного. Обʼявлення Івану, пророча й апокаліптична книга, адресоване семи церквам у Малій Азії (Обʼявлення 1:4, 11) і зазвичай датується 90-ми роками н. е.
Написано грецькою
Новий Заповіт написано грецькою мовою койне («спільною»), повсякденною грецькою східної Римської імперії, а не вишуканою літературною грецькою класичних Афін. Його автори писали по-різному: від простого, прямого стилю Марка до літературнішої грецької Луки та Послання до євреїв. Їхню мову сформував також грецький Старий Заповіт, Септуагінта. Наприкінці XIX століття в Єгипті знайшли тисячі повсякденних папірусних документів, і вони показали, що багато слів, які колись вважали особливою «біблійною грецькою», насправді були звичайними словами того часу. Як показав Адольф Дайсман, Новий Заповіт написано мовою народу.
Від автографів до копій
Оригінальні документи, автографи, написані секретарями Павла чи авторами Євангелій, не збереглися. Це стосується майже кожної книги давнього світу. Папірус крихкий, а документи, які часто читали, зношувалися. Натомість ми маємо копії і копії копій.
Але проміжок між написанням і першими збереженими копіями за давніми мірками короткий, а кількість копій дуже велика. Решта цієї серії розглядає ці копії: хто їх робив, що збереглося і як дослідники, відштовхуючись від них, відновлюють текст, який написали автори.
Джерела
- Bauckham, Richard. Jesus and the Eyewitnesses: The Gospels as Eyewitness Testimony. 2nd ed. Grand Rapids: Eerdmans, 2017.
- Deissmann, Adolf. Light from the Ancient East. Translated by Lionel R. M. Strachan. London: Hodder & Stoughton, 1910.
- Євсевій. Церковна історія 3.39.
- Gamble, Harry Y. Books and Readers in the Early Church: A History of Early Christian Texts. New Haven: Yale University Press, 1995.
- Климент Римський. 1 Климента 47.1–3.
- Hengel, Martin. The Four Gospels and the One Gospel of Jesus Christ. Harrisburg, PA: Trinity Press International, 2000.
- Richards, E. Randolph. Paul and First-Century Letter Writing: Secretaries, Composition and Collection. Downers Grove, IL: InterVarsity, 2004.
- Dunn, James D. G. Jesus Remembered. Christianity in the Making 1. Grand Rapids: Eerdmans, 2003.
- В англійському оригіналі статті цитати з Біблії взято з World English Bible (суспільне надбання), крім тих місць, де стаття подає власний дослівний переклад. В українському тексті їх подано за українським перекладом Open Word Bible, а інші цитати перекладено для цієї статті.