Першу повну Біблію англійською не надрукували. Її переписували від руки, у сотнях рукописів, у десятиліття близько 1400 року. Її переклали не з давньоєврейської та грецької, а з латинської Вульгати, Біблії середньовічної західної церкви. І названо її на честь людини, яка, імовірно, сама переклала з неї мало або нічого: оксфордського богослова Джона Вікліфа.

Вікліфітська Біблія, як її тепер зазвичай називають науковці, для прихильників була Божим словом для простих людей, а для противників — знаряддям єресі. Історики досі сперечаються, хто її створив і наскільки суворо її придушували.

Вікліф — оксфордський учений

Джон Вікліф (часто пишуть Wyclif) народився в Йоркширі близько 1330 року і провів більшу частину своєї карʼєри в Оксфорді, де став одним із провідних філософів і богословів свого часу. Деякий час він був магістром Балліол-коледжу, а згодом — настоятелем парафії Латтерворт у Лестерширі.

У 1370-х роках погляди Вікліфа радикалізувалися. Він доводив, що Біблія — найвищий авторитет для християнської віри й життя і що кожен християнин має її знати. Він нападав на багатство церкви, ставив під сумнів владу папства і, що викликало найбільше суперечок, відкидав учення про транссубстанціацію — що хліб і вино меси за своєю суттю стають тілом і кровʼю Христа. Його погляди засудив собор єпископів у Лондоні 1382 року, і він відійшов до Латтерворта, де писав далі до своєї смерті після інсульту наприкінці 1384 року.

Хто зробив переклад?

Сам Вікліф ніколи не стверджував, що переклав Біблію, і його латинські твори не описують такої праці. Але переклад вийшов із гуртка вчених довкола нього в Оксфорді, і противники від самого початку повʼязували його з його імʼям. Більшість істориків вважає, що це був командний проєкт, натхненний ученням Вікліфа, який він міг заохочувати чи наглядати.

Із ним повʼязують кілька імен, із різним ступенем певності. Один рукопис у Бодліанській бібліотеці в Оксфорді має посеред книги Варуха примітку, що там закінчується переклад Ніколаса Герефорда. Герефорд був оксфордським ученим і послідовником Вікліфа, і цю примітку часто розуміють так, що він працював над раннім перекладом Старого Заповіту, хоча її значення обговорюють. Джонові Перві, секретареві Вікліфа в Латтерворті, науковці XIX століття приписували пізнішу редакцію, але це приписування спирається на слабкі свідчення, і тепер у ньому широко сумніваються. Зрештою перекладачі лишаються здебільшого анонімними.

Дві редакції

Вікліфітська Біблія існує у двох основних формах.

Рання редакція, імовірно створена наприкінці 1370-х і в 1380-х роках, надзвичайно дослівна. Вона близько йде за латинським порядком слів і граматикою, іноді так близько, що англійський текст важко зрозуміти без латинського. Пізня редакція, імовірно завершена в 1390-х роках, — ґрунтовна переробка природнішою англійською. Різницю показує Буття 1:3. Вульгата читає fiat lux et facta est lux. Рання редакція копіює її порядок:

And God seide, Be maad liȝt; and maad is liȝt.

(«І Бог сказав: Нехай буде світло; і сталося світло» — дослівно «Будь зроблене світло; і зроблене є світло».)

Пізня редакція ставить слова в англійському порядку: «Liȝt be maad, and liȝt was maad» («Світло нехай буде зроблене, і світло було зроблене»). Її початок Євангелія від Івана читає, у поширеному друкованому написанні:

In the bigynnyng was the word, and the word was at God, and God was the word.

(«На початку було слово, і слово було в Бога, і Бог було слово».)

Порівняйте з сучасною World English Bible: «In the beginning was the Word, and the Word was with God, and the Word was God» («На початку було Слово, і Слово було з Богом, і Слово було Бог», Івана 1:1). Вікліфітське формулювання в останньому реченні точно йде за латинським порядком, «and God was the word», де латинський текст читає et Deus erat Verbum. Латина не має артикля, тож підметом може бути будь-який з іменників. У грецькому тексті артикль позначає «Слово» як підмет, і тому пізніші англійські перекладачі, працюючи з грецького, зупинилися на «the Word was God» («Слово було Бог»).

Деякі рукописи Пізньої редакції містять довгий Загальний пролог. У його пʼятнадцятому розділі автор описує, як зроблено переклад: зібрали багато старих латинських Біблій і виправили їх, вивчили коментаторів, радилися зі старшими граматистами і богословами щодо важких слів, а тоді перекладали якомога ясніше за змістом, а не лише слово за словом. Це один із найраніших описів перекладацького методу англійською, і він показує справжню турботу про те, щоб виправити латинський текст, перш ніж його перекладати.

Лолларди

Послідовників Вікліфа називали лоллардами — це імʼя вживали переважно їхні противники. Рух поширився від оксфордських учених до духовенства, купців, ремісників і частини шляхти, які гуртами читали й переписували англійські тексти.

Після невдалого лоллардського повстання сера Джона Олдкасла 1414 року рух почали повʼязувати не лише з єрессю, а й із заколотом, і деяких лоллардів стратили. Він тривав у підпіллі до XVI століття, коли зустрівся з англійською Реформацією.

Конституції Арундела

1407 року Томас Арундел, архієпископ Кентерберійський, видав для Кентерберійської провінції низку постанов, відомих як Конституції Арундела, офіційно оприлюднених 1409 року. Одна з них забороняла будь-кому з власної волі перекладати будь-який текст Писання англійською і забороняла читати будь-яку таку книгу, створену за часів Вікліфа чи пізніше, якщо її не схвалив єпископ або провінційний собор.

Як це діяло на практиці, обговорюють. Традиційний погляд, що походить від дослідження Марґарет Дінслі 1920 року, полягає в тому, що постанова фактично поставила англійську Біблію поза законом; на деяких судах над єретиками англійські книги справді наводили як докази. Ніколас Вотсон доводив, що Конституції загалом остудили релігійне письменство англійською. Інші історики, зокрема Генрі Ансґар Келлі, доводять, що заборона була вужча, ніж часто вважають: вона вимагала схвалення, а не забороняла переклад узагалі, і правовірні власники, серед них члени королівської родини та монастирі, далі відкрито мали й читали примірники Вікліфітської Біблії. Імовірно, правда різнилася залежно від часу, місця і людини.

Збережена в рукописах

Безсумнівно інше: як широко переписували цей переклад. Збереглося близько 250 рукописів Вікліфітської Біблії, повних чи часткових, — більше, ніж будь-якого іншого середньовічного англійського тексту. Більшість із них — Пізньої редакції, і чимало містять лише Новий Заповіт, достатньо малий, щоб носити з собою. Деякі прості й дешеві; інші явно зроблено для заможних власників. Багато мають таблиці церковних лекціонарних читань, щоб користуватися ними під час богослужінь.

Кістки Вікліфа

Констанцький собор 1415 року засудив Вікліфа як єретика — той самий собор, що засудив чеського реформатора Яна Гуса, на якого вплинули твори Вікліфа. Він наказав вилучити останки Вікліфа з освяченої землі. Наказ виконав 1428 року Річард Флемінг, єпископ Лінкольнський: кістки Вікліфа викопали в Латтерворті, спалили, а попіл кинули в недалеку річку Свіфт.

Спадщина

Вікліфітську Біблію надрукували набагато пізніше: Новий Заповіт — 1731 року, а всю Біблію — 1850 року, у великому виданні Джосаї Форшолла і Фредеріка Меддена. Вона мала мало прямого впливу на друковані англійські Біблії XVI століття, які переклали заново з давньоєврейської та грецької. Вільям Тиндейл у 1520-х роках працював із грецького Нового Заповіту Еразма, а не з вікліфітського тексту (див. Вільям Тиндейл і англійський Новий Заповіт). Але Вікліфітська Біблія довела, що всю Біблію можна перекласти англійською, і показала, який великий був на це попит.

Інша відправна точка

Open Word Bible поділяє переконання вікліфітських перекладачів, що прості читачі повинні мати змогу читати Біблію рідною мовою і що перекладачі мають пояснювати свій метод. Але він відрізняється у два важливі способи. Він перекладає з давньоєврейського тексту Вестмінстерського Ленінградського кодексу і грецького Нового Заповіту SBL, а не з латинського перекладу. І щоб його читати чи копіювати, нічий дозвіл не потрібен: переклад і все його обґрунтування випущено за ліцензією CC0. Його створено за допомогою ШІ, і його чернеток ще не схвалили названі рецензенти-люди. Див. Переклад за допомогою ШІ і перевірка людиною.

Джерела

  • Deanesly, Margaret. The Lollard Bible and Other Medieval Biblical Versions. Cambridge: Cambridge University Press, 1920.
  • Dove, Mary. The First English Bible: The Text and Context of the Wycliffite Versions. Cambridge: Cambridge University Press, 2007.
  • Forshall, Josiah, and Frederic Madden, eds. The Holy Bible, Containing the Old and New Testaments, with the Apocryphal Books, in the Earliest English Versions Made from the Latin Vulgate by John Wycliffe and His Followers. 4 vols. Oxford: Oxford University Press, 1850.
  • Hudson, Anne. The Premature Reformation: Wycliffite Texts and Lollard History. Oxford: Clarendon Press, 1988.
  • Kelly, Henry Ansgar. The Middle English Bible: A Reassessment. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2016.
  • Lahey, Stephen E. John Wyclif. Great Medieval Thinkers. Oxford: Oxford University Press, 2009.
  • Solopova, Elizabeth, ed. The Wycliffite Bible: Origin, History and Interpretation. Leiden: Brill, 2017.
  • Watson, Nicholas. “Censorship and Cultural Change in Late-Medieval England: Vernacular Theology, the Oxford Translation Debate, and Arundel’s Constitutions of 1409.” Speculum 70, no. 4 (1995): 822–864.
  • Біблійні цитати взято з World English Bible (суспільне надбання), крім тих місць, де стаття цитує історичний переклад або подає власний дослівний переклад; їх подано англійською з українським перекладом.